Шлях рок-музики в Україні: від мрії до реальності

0

Молодість, успіх, концерти, фанатки, автографи, перші зароблені кровні… Мрія багатьох хлопчиків та дівчаток, які втікали з сірих музичних класів та «лабали» вдома рок, змушуючи сусідів шаленіти від люті. Проте дорослішання – це такий болючий процес, який змушує «офігівати» та розчаровуватися.

Адже грати у ванній кімнаті і грати на сцені – різні речі. Тут же реальне життя, чуваче,агов. І раптом омріяні фанатки,концерти й автографи перетворюються на рутинні пошуки способів дешевого піару, провальні концерти та гітаристів, які вирішили піти. А згодом й стреси, недосип, внутрішні страхи, веселі компанії та океани горючого. Важко у таких умовах займатися йогою та бути сироїдом, чи не так?

Як панацея від усіх душевних трагедій з’являється алкоголь. Для декого – це справжні ліки, для інших – генератор ідей, персональна муза в пляшечці.

Про те чи завжди слово «рок» потрібно асоціювати зі шкідливими звичками, матюками та брутальністю, чи легко бути музикантом в Україні та які проблеми часом стають на шляху до успіху, сьогодні поспілкуємося з молодими та амбітними рок-виконавцями – групою «Salo v Chokoladi», а саме з вокалістом та гітаристом Лесем Якимчуком.

Український рок-виконавець, журналіст. Фронтмен гурту «Salo v Chokoladi».

На твою думку, чи є в Україні потрібний грунт для росту та розвитку молодих виконавців?

У суспільстві – так, у державі – не зовсім. Суспільство хоче нового, бо навколо лише галіма попса, яка не змінюється з року в рік. Рок гурти теж не особливо стараються, щоб звучати свіжо та по-новому, калькують один одного та закордонних колег. Натомість продюсери та держава взагалі “клали” на нових виконавців. Продюсерам цікавий лише перевірений продукт, який точно “вистрелить”, тому щось зовсім нове нікому не треба.

Держава потребує патріотизму і крапка: ненька, черемшина, калина. Ну ще хіба трохи якісь там сімейні цінності. Спонсувати гурти ніхто не хоче, бо це не завжди перспективно та надто ризиково. А про культуру вкладання коштів у «музику» я взагалі мовчу. Найбільша проблема, звісно ж, з продажем музичних записів. Їх просто ніхто не купує. Люди не розуміють, що купити пісню – це, як купити каву. Це теж продукт і в його створення вкладається певна праця. На те, щоб записати пісню потрібно витратити 500 $ приблизно. Музиканти в Україні роблять це усвідомлюючи, що ці гроші не повертаються. Хоча закордоном люди заробляють на продажі музики і там є нормальна конкуренція, а у наc музикант заробляє виключно на концертах та рекламі.

 

Чи не виникало у вас коли-небуть думки : “От якби жили ми в Польщі чи, наприклад, в США, все могло бути б значно простіше” ?

Виникала, але там більше конкуренції. В Україні легше написати щось оригінальне, аніж хоча б у Польщі.

Чому багато молодих виконавців, тільки но ставши популярними, припиняють рєпати та самовдосконалюватися, і падають у шалений вир розваг?

Комплекс зірки б’є в голову і прощавай музика. Слава дуже псує, і тут головне не забути, для чого ти тут.

А в тебе бували такі хвилинки слабкості?

Ну бувало випивали з хлопцями, але на наступний день далі сідали за роботу.Тому це не рахується.

Найгірше – це коли класний матеріал, а на концерт приходить дві людини. Ось в такі моменти я і випити можу. Це жахливо. Але головне − не спинятися і думати головою, бо часто музиканти просто “валять рок”, а навіщо? Чому? Де? Не думають.

 

Чи можна стверджувати, що алкоголь відіграв важливу роль у розвитку рок-музики?

Можна. Втім, як й інші наркотики. Часто, щоб створити щось треба вийти за рамки. Багато хто не вміє самостійно цього зробити, самотужки так би мовити, тому і потребує своєрідного «допінгу». А ще творчі люди дуже перенасичуються і їм треба “збивати термометр” (просто уяви, що температура в музиканта піднімається, ну й інколи треба її “збити”). Щоправда, багато музики так і не побачило світа Божого через алкоголь та інші «ніштяки».

А бували слабкості, коли хотілося на все забити і забухати? (тільки чесно)

Бувало, звичайно. Бо часто робиш багато, а віддачі − нуль. Багато сил уходить, грошей, музиканти йдуть, концерти невдалі, люди підводять… Зриви були, є і будуть, але завжди повертаєшся, бо як інакше…

Тобто тебе завжди зупиняє якась вища мета? Яка?

Мене зупиняє жага грати і писати. Вона сильніша за втому чи розчарування, бо пити може один день хочеться, а бажання грати воно ж постійне. У мене воно реально постійне, тому довго сумувати не приходиться. Це вже не професія, це − покликання і з цим нічого не поробиш.

Автор: Юля Кіщук


Про Автора

Comments:

Коментарі відсутні

Отчёт с Pampers Феста. Поможем детям вместе.

Вечер субботы 23 марта в Днепропетровске можно было провести, посетив великолепный рок-фестиваль «Pampers Фест». Организаторами, которого выступила Днепропетровская группа E.B.O.L.A. Фестиваль был организован с доброй ...